Історія адаптації та підтримки: українська школа в Литві очима асистентки психолога

22.04.2025

Через війну мільйони українців змушені покинути власні домівки та будувати нове життя за кордоном. Для дітей це подекуди стає подвійним викликом, адже через навантаження вони подекуди стають виснаженими, втрачають мотивацію до навчання, не можуть порозумітися з однолітками через мовний бар’єр.

Саме з такими проблемами школярам допомагають шкільні психологи та їхні асистенти, розповідає Олена Ковальська. Жінка працює в українській школі асистенткою психолога у Литві і допомагає підліткам впоратися із складнощами адаптації та буденними шкільними турботами. Вона постійно підвищує кваліфікацію і нещодавно відвідала тренінг «Психосоціальна підтримка освітян» від ГО «Смарт Освіта».

Для платформи Resilience.help Олена розповіла про власний досвід підтримки дітей і підвищення кваліфікації. Далі – її пряма мова.

Простір, де дитина може оговтатися

Уже третій рік я працюю в українській школі в Литві. Наша школа – це місце, де зібралися діти з усієї України, переважно зі східних регіонів. Ми навіть маємо інтерактивну карту, де діти відмічають рідні міста, вставляють маленькі шашечки – хто звідки приїхав.

У школі ми створюємо простір, де дитина не просто навчається, а й поступово оговтується від усього, що її довелося пережити. Історії дітей подекуди трагічні: хтось – пережив втрату батька на війні, інші – мають родичів на фронті.

Для багатьох адаптація, особливо у перший рік, була непростою: діти перебували у сильному стресі, відмовлялися вчитися, а деякі постійно повторювали – «це ненадовго», адже вони прагнуть вже незабаром повернутися додому.

Ще один виклик для підлітків – інтеграція дітей у нове середовище. Частина родин обрали литовські школи, де навчання відбувається місцевою мовою. Але не всім це вдається. Тому частина дітей повертаються до нас – в українську школу, шукаючи рідне та зрозуміле освітнє середовище. Тут вони можуть вільно висловлюватися українською, розуміти, що відбувається на уроках, і відчувати зв’язок із Батьківщиною.

Олена Ковальська

Попри це соціалізація дітей потребує часу та підтримки. Ми зіштовхувалися із випадками самоушкоджень серед школярів. Думаю, це сигнал про глибокий внутрішній біль, який дитина не може висловити інакше. Із такими дітьми ми працювали обережно, крок за кроком, використовуючи різні форми психологічної підтримки. На щастя, діти йшли на контакт.

Старшокласники зіштовхуються з новим тиском – підготовка до іспитів, вибір країни та мови навчання, навантаження, очікування батьків. Іноземна мова, знову ж таки, – одна з основних проблем. Багато хто не володіє англійською, хоча саме нею викладають у литовських вишах. Діти розгублені, втомлені. Їм не вистачає навичок тайм-менеджменту, а соціальні мережі ще більше ускладнюють концентрацію.

Попри всі труднощі бачимо, що все більше родин зараз вирішують повернутися додому. За моїми спостереженнями, щороку в Україну повертаються близько 10% дітей, навіть у регіони, близькі до бойових дій. Це певний виклик і для самої родини, і для нас, як для школи, але з точки зору держави – думаю, це добре, адже підлітки повертаються на Батьківщину.

Пісочна терапія та рефлексія

Нині я також працюю з дітьми в п’ятому класі, які мають особливі освітні потреби. І хоча в колективі склалася гарна команда, саме робота з такими дітьми – це новий виклик. У Європі загалом ще не вироблено достатньо практик для адаптації дітей з особливостями розвитку, особливо в середній ланці. А мова лише поглиблює бар’єри.

Наша школа вчиться очно. За роки пандемії і повномасштабної війни учні і учениці звикли до онлайн-формату і інколи сподіваються «відсидітися». Утім, ми спонукаємо їх використовувати всі можливості для живого спілкування з вчителями, друзями, однолітками. На жаль, подекуди дітям доводиться нагадувати, що спілкуватися – потрібно і цікаво.

Наша школа має власну освітню філософію і психологічний розвиток – його вагома частина. У школі впровадили методику Day Plan – денний план, що включає елементи рефлексії, планування й відповідальності. Так діти вчаться міркувати про власні відчуття, аналізувати власний день, відстежують зміни

У молодшій школі застосовуємо арт-терапію, пісочну терапію, м’які іграшки. У середній – частково використовуємо ті ж методики, але вже поглиблюємо їх відповідно до віку.

У старшій школі працюємо із тренінгами особистісного розвитку, проводимо заняття з емоційного інтелекту, самооцінки, розпізнавання емоцій та роботи з думками. Ми з колегою вирішили зосередитися саме на розвитку особистості – думаємо, це зараз найактуальніше для молодих людей, які лише пізнають себе.

Часто підтримки потребують і колеги-вчителі. Є колеги з Маріуполя, які втратили домівки і довгий час були закритими до спілкування, емоційно важко переносили зміни. Для них ми поступово вибудовували спільноту підтримки, коло довіри. Для нас – це місце щирості, тепла та обміну досвідом за чашкою кави в учительській. На мою думку, це досягнення, адже ми разом будуємо простір підтримки та взаєморозуміння.

Нові можливості в евакуації

Для мене самої евакуація відкрила багато можливостей, перш за все, професійних. Після початку повномасштабного вторгнення я багато допомагала – спочатку з логістикою, потім із документами. Завдяки цьому познайомилася із волонтерами з Литви. З часом вони запропонували переїзд за кордон.

Спочатку в евакуації було нелегко: я пережила глибоку кризу, проблеми зі здоров’ям та психологічним станом. Саме тоді я усвідомила, що треба працювати із психікою. Так почався мій шлях до пізнання себе та інших.

Спочатку я навчалася самостійно, згодом почала відвідувати професійні тренінги. І в січні 2025 року здобула фах практичного психолога. Курс «Психологічна підтримка освітян» – один із кроків на шляху до професіоналізму.

Мені часто кажуть, що я вмію підтримувати, мотивувати, бачити потенціал у людині. І це надихає.