Радість під час війни: право, потреба і стратегія виживання

26.12.2025

В умовах війни радість нерідко здається недоречною, навіть забороненою. Та психологи наголошують: це хибне уявлення, яке суперечить самій природі людської психіки.

Радість — це одна з базових емоцій людини. Таке "універсальне" пальне, яке дає багато енергії для виживання, адаптації, для життя

Марина Сльот

Психологиня Центру психологічної допомоги Конфіденс

Позитивні емоції запускають в організмі процеси відновлення, знижує рівень кортизолу і протидіє виснаженню. У моменти радості тіло виробляє дофамін, серотонін та ендорфіни — гормони, які повертають енергію, зменшують емоційну напругу та захищають від руйнівного впливу хронічного стресу.

Без таких «оазисів радості» психіка поступово виснажується: погіршується здатність мислити й діяти, з’являється апатія, безпорадність, розвиваються психосоматичні розлади. Радість не знімає травму, але, як наголошує Марина Сльот, вона дає психіці сили цю травму витримувати і проживати.

Радість, як інструмент довгострокового виживання

Війна — це марафон, який триває довше, ніж будь-хто очікував. І добігають його не ті, хто забороняє собі відчувати, а ті, хто зберігає енергію. Підтримувати себе — не егоїзм, а необхідність.

Натомість жити в постійному стресі — означає витрачати резерви, які не відновлюються без відпочинку, без «перезарядки».

Психіка не може довго перебувати в режимі виживання без коротких перерв на життя. Радість — це сигнал мозку: я в безпеці хоча б на мить, і цього іноді достатньо, щоб запустити процес відновлення

Анастасія Грабовик

Психологиня, голова Центру психологічної допомоги Конфіденс

Психологи вкотре наголошують: позитивні емоції повертають ментальну ясність, зменшують тривогу й підсилюють опорність. Саме вони дають внутрішній сигнал: «тут є місце для життя».

Натомість у багатьох українців виникає почуття провини: «Поки інші страждають — я не маю права радіти». Але це пастка, яка не допомагає нікому. «Страждання людей не зменшується від того, що я теж страждаю», — пояснює психологиня. І додає: «Виснажена людина — не помічник. А тягар». Власна пригніченість не робить нас ближчими до тих, хто на фронті або в біді. Натомість вона позбавляє нас здатності допомагати: волонтерити, донатити, підтримувати інших, бути опорою для родини.

Радість, як опір

Ті, хто воює, часто підкреслюють: вони борються за життя в тилу, а не за загальне виживання в атмосфері суцільного болю. Наші захисники хочуть бачити людей, які живуть, виховують дітей, працюють, підтримують культуру й традиції. Нормальне життя тилу — один із найглибших сенсів їхньої боротьби.

Чи ті, хто воює, хочуть нашого саморуйнування? Багато військових говорять нам прямо: «Ми боремося, щоб ви могли жити». Не виживати! Жити!

І Анастасія Грабовик підтримує цю думку: «Ми не можемо контролювати війну. Але ми можемо контролювати те, що тримає нас людьми: тепло, любов, творчість, маленькі радощі. Це — наша внутрішня територія свободи».

Попри це, суспільство часто нав’язує помилкову дихотомію: або ти сумуєш, або радієш; або ти з тими, хто страждає, або ти зрадник. Насправді людина здатна відчувати різні емоції одночасно. «Людина може бути у двох станах одночасно: і “мені боляче”, і “я хочу жити”», — пояснює Марина Сльот. Радість не заперечує реальність, вона співіснує з нею.

Свята створюють атмосферу нормальності

Особливо важливо дозволяти собі радість у періоди, коли біль стає всеохопним. Адже якщо ми віддамо ворогу здатність сміятися, любити, святкувати, підтримувати одне одного — він виграє більше, ніж просто територію. «Коли ми радіємо — ми підтверджуємо: життя триває. Ми — є», — говорить психологиня.

Саме тому свята — навіть у найтемніші часи — мають величезне значення. Вони створюють відчуття опори й нормальності. Різдвяні та новорічні традиції, підготовка подарунків, маленькі родинні ритуали — це не втеча від реальності, а спосіб її витримати. Святкування зберігає зв’язок між поколіннями, нагадує про культурні корені, дає відчуття спільності. Це спосіб зменшити ізоляцію, яку спричиняє індивідуальна та колективна травма.

Навіть невеликі жести — листівка, прикрашена кімната, пиріг, соснова гілочка — стають актами творіння, життєстійкості та внутрішнього спротиву. У цих простих діях є сила: вони повертають людині відчуття тепла, надії й близькості, нагадують, що ми здатні створювати щось прекрасне, навіть коли навколо темрява.

Свята мають глибинний сенс. Різдво — це символ народження нового життя та світла серед ночі. Новий рік — символ переходу, нових сподівань і мрій. Коли ми дозволяємо собі відчути їхній зміст, ми повертаємося до власних внутрішніх опор і сенсів, а отже — стаємо сильнішими перед викликами.

Радість під час війни — не про забуття і не про намагання ігнорувати біль. Це про збереження внутрішнього життя. Про те, щоб залишатися живими всередині й мати сили діяти, допомагати, продовжувати шлях.

І саме тому відповідь на запитання «Чи нормально радіти під час війни?» одна: Не просто нормально — необхідно.

Як інтегрувати радість у життя під час війни: практичні поради

Здатність радіти й святкувати під час війни — це не спроба втекти від реальності й не заперечення болю. Це наш спосіб залишатися живими всередині, зберігати людяність, підтримувати одне одного, творити й любити, навіть коли навколо темрява. Втрачаючи радість, ми втрачаємо частину себе — ту, що робить нас сильними, теплими, здатними відчувати й діяти. Але якщо збережемо її, хоч маленьку, хоч крихітну — то збережемо й внутрішню опору, ту стійкість, яка дозволяє не просто виживати, а жити гідно й повно, тримаючи світло в собі та передаючи його іншим.