Чому дитина капризує?

29.01.2026

Мабуть кожна людина, навіть та, яка ніколи не мала досвіду батьківства, переживала збентеження від того, як капризують маленькі діти. Діти кричать в громадському транспорті, не хочуть щось, але «дуже просять» щось інше, ллють сльози, коли їх вулицею за руку тягне знервована мати. Звісно, найчастіше діти капризують вдома, де вони відчувають безпеку. Подекуди, батьків дивують коментарі вихователів у садочку, що їхня дитина є «зразковою», тихою, спокійною та слухняною у групі, а вдома її ніби підміняють.

Тож чому капризують діти?

Найчастіше дитячі капризи пояснюються такими причинами:

дитина не виспалася, ось і капризує;
поганий характер: щось не по її, от вона і капризує;
давно треба було спати, тому і капризує;
забагато нових емоцій, перезбудилася;
дитина втомилася, цілий день у дорозі тощо.

Таким чином, причини дитячих капризів нерідко шукають у зовнішніх обставинах. Але ж є діти які практично не капризують, а є такі, які вередують без упину.

Насправді, новиною не стане, що дитячі капризи – це послання дитини дорослим та світу. Не зважаючи на ці промовисті послання чи вдаючи, що вони їх не помічають, дорослі демонструють байдужість до справжніх потреб дитини.

Причиною дитячої примхливості може бути відчуття фізичного болю, якщо дитині душно, жарко, її нудить, а дитина не може це пояснити (коли мова йде про дітей віком до 3х років). Найчастіше відчуття дискомфорту супроводжується протестами, непослідовною, емоційною чи суперечливою поведінкою. Якщо дитина вередує несподівано чи без очевидної причини, слідкуйте за станом її здоров’я у найближчий час. Якщо дитина хвора хронічно і часто відчуває фізичний дискомфорт, то добре було б компенсувати неприємні відчуття значною кількістю позитивних вражень розважального характеру. Варто багато говорити, грати, показувати та пояснювати картинки та поняття, роблячи це мовою, яка відповідає віковим особливостям дитини, обговорювати книги та фільми.
Нерідко основною причиною дитячої примхливості бувають і порушення принципів виховання у сім'ї. У цьому випадку послання дитини може звучати так: «Зі мною потрібно поводитися по-іншому!» Найбільш поширеними порушеннями у вихованні дошкільнят бувають потуральний чи навпаки, надмірно суворий тип виховання. Потуральний тип виховання призводить до того, що дитина практично не знає слова «не можна»: будь-яка заборона викликає у неї гнівний та тривалий протест. Наполегливі спроби заспокоїти дитину, викликає емоційне загострення. Такі випадки нагадують істерики, коли в дитини синіють губи, дихання стає переривчастим, рухи втрачають скоординованість. Батьки лякаються таких проявів дитячої поведінки та відмовляються від спроб заспокоїти дитину, чим ще більше погіршують ситуацію. Заборонний тип виховання в своєму критичному прояві призводить до виснаження адаптаційних резервів. Дитина, якій все забороняють, спочатку намагається дотримуватися всіх заборон і догодити батькам, але незабаром починає відчувати, що більше «так жити не може» (особливо це стосується підліткового віку). Батьки забороняють дитині вередувати, а вона протестує проти заборони протесту і це стає «замкнутим колом» і може тривати дуже довго. Порушенням виховання може бути і різні погляди на виховання у членів сім'ї, наприклад, батьки виховують в строгості, а бабуся дозволяє абсолютно все.
Іноді капризи дитини є симптомом внутрішньо сімейної кризи. У цьому випадку в сім’ї може не бути ні потурального, ні суворого типу виховання, але відносини всередині сім'ї є вкрай напруженими між батьком та матір’ю чи свекрухою та невісткою. Навіть якщо дитина не є свідком сварок, напруження у відносинах нею легко помічаються. У цьому випадку капризи дитини є посланням решті членів родини: «Я не хочу, щоб важливі мені люди сваряться між собою!» І це викликане тим, що дитина не отримує бажаної уваги, адже дорослі фокусують її на чомусь іншому. Якщо діти поводяться по-іншому, якщо хтось з членів родини їде у відрядження чи йде у гості, то це сигнал, до якого варто придивитися.
Іноді за капризи приймають щось інше, наприклад, дослідження дитиною реакцій батьків, яке дитина зазвичай здійснює на третьому році життя: «Не можна сюди ходити? А я піду…І що вона зробить? Кричить... А якщо я знову піду. І що тоді буде? А якщо я вирвуся?» Це жахливо втомлює батьків, але не є капризом. Це дослідження дитиною простору, і якщо батьки проявляють достатньо твердості і послідовні, то досить швидко (у різних дітей на це йде від декількох місяців до двох років) дитина освоїться з усім різноманіттям батьківських реакцій і буде цілком чітко уявляти, що можна, а чого не можна собі дозволити в спілкуванні з мамою, з татом, з бабусею.

Діти капризують, коли батьки ігнорують їхні вимоги щодо надання дитині простору для самостійності. Мова йде про всім відоме «Я сам!» Дитина ще не вміє охайно їсти, але тягнеться до ложки і хоче їсти сама. Намагається сама зав'язати шнурки, а мама в цей час запізнюється на роботу. Дитина одягає штани задом наперед і хоче так йти в садок. А якщо робляться спроби виправити цю ситуацію чи допомогти, дитина злиться і кричить. Це теж не капризи. У цих випадках варто спочатку похвалити дитину за прагнення до самостійності і звернути увагу на її досягнення, а потім сказати, що треба ще зробити ще те і те, щоб все було завершене. Як правило, дітям у цьому віці важливо саме визнання їхніх спроб, бо про відвойовування реальної автономії ще не йдеться, бо дитина ще не має такої потреби.

Що робити батькам, коли дитина вередує?

Спробуйте якомога точніше зрозуміти «послання» дитини, яке вона виражає засобами миттєвої або довготривалої капризності. Не ставитися до капризів дитини як до чергової спроби познущатися з вас.
Зрозумівши «послання», повідомте дитині, як саме ви його зрозуміли і що збираєтеся зробити з цього приводу. Якщо нічого не збираєтеся робити, то про це теж обов'язково скажіть і поясніть причину. Наприклад, скажіть: «Я чудово розумію, що ти втомився і дуже тобі співчуваю, але до зупинки йти ще треба трошки пройти, а коляски у нас немає. Тобі доведеться йти пішки. Я не маю сумнівів в тому, що ти зможеш дійти». Якщо дитина, перервавши ниття, захоче перебити вас, уважно вислухайте її і обов'язково похваліть за конструктивний погляд. Скажіть: «Добре, що ти мені пояснив. Тепер мені стало набагато зрозуміліше, що саме тебе турбує. Тепер ми зможемо знайти рішення разом». Ніколи не заперечуйте дитині, якщо вона говорить про свій стан, вона ж бо краще знає, що саме відчуває. Не підміняйте її відчуття своїми, бо в дорослому віці це може призвести до дуже неприємних наслідків, коли вже доросла дитина буде не усвідомлювати власних потреб, а орієнтуватиметься на батьків або однолітків у пошуках відповіді на питання, «що я зараз відчуваю?». Не підбирайте варіанти, а якщо маєте гіпотезу, чому дитині капризно, -- висловте її і дайте дитині можливість погодитися чи заперечити.
Вчіть дитину висловлювати свої почуття словами, а не капризами. Для цього є єдиний спосіб: батьки самі повинні розуміти свої почуття та говорити про них в присутності дитини. Уже у віці трьох років привчена прислухатися до себе дитина може з упевненістю пояснити, що відчуває, наприклад сказати: «Я зараз страшенно злий! Мене розлютила кішка, бо я хочу з нею погратися. А вона дряпається і не йде до рук.
Для профілактики дитячих капризів і боротьби з уже розвиненою емоційною нестійкістю велике значення має єдина виховна позиція всіх членів сім'ї, які беруть участь у догляді за дитиною. Діти пристосовуються до існуючих правил однаково швидко і в суворих, і в демократичних сім'ях, якщо ці правила єдині для всіх і підтримуються всіма членами сім'ї. Але ось якщо мама щось дозволяє, а тато те саме забороняє, а у бабусі все залежить від настрою, а дідусь каже, що ніхто нічого не розуміє у вихованні, то від такого «плюралізму» у сім’ї діти часто стають вередунами.
Вкрай необхідна послідовність у твердженнях і вимогах, котрі проговорюються дитині кимось із членів сім'ї. Як би не змінювалися настрій і обставини, але, якщо вже ви щось заборонили маленькій дитині, то «не можна» залишається «не можна». А якщо ви вже щось дозволили, то до кінця витримуйте всі наслідки.

І у дорослих буває поганий настрій. І доросли іноді дуже хочеться покапризувати. Тож любіть власну дитину і будьте уважними до того, які поведінкові сигнали вона вам подає.