Як допомогти восьмирічці, який тривожиться

10.06.2026

Незалежно від віку, діти схильні шукати шляхи, щоб впоратися зі своїми страхами, і інколи таким способом є сон у ліжку з мамою. Коли так відбувається, дитина не маніпулює, а, найпевніше, справді боїться. Особливо, якщо окрім відчуття тривоги чи страху дитина має супутні клінічні діагнози. Батьки намагаються знайти шляхи, як допомогти, і переживають при цьому тривогу, подекуди – провину, безпомічність, злість тощо.

Сепараційна тривога у восьмирічної дитини з анамнезом селективного мутизму та/або ARFID (наприклад) є частиною ширшої картини дитячого переживання. Селективний мутизм є тривожним розладом, коли дитина втрачає фізичну можливість говорити у певних стресових для неї ситуаціях, попри здатність робити це у безпечному середовищі. ARFID є також діагнозом, пов’язаним із переживанням дитиною тривоги, коли нервова система реагує на певні стимули як на небезпеку і захищається неприйняттям чи відмовою. Обидва діагнози вказують на те, що нервова система дитини чутлива до найменшої загрози. Діти не обирають бути тривожними. Це відбувається, бо частина їхнього мозку, яка є так званим центром тривоги, реагує швидше та сильніше, ніж у однолітків. Щось, що може бути непомітним для одних дітей, іншими відчувається як сигнал небезпеки. Сепараційна тривога у цьому контексті не є регресом чи слабкістю. Це механізм захисту, який раніше мав форму мовчання чи відмови, а тепер трансформується у страх бути самим, бо відчуття безпеки виникає лише тоді, коли хтось є поруч.

Коли дитина плаче і трясеться від страху, взяти її у своє ліжко, щоб вона заспокоїлася, – є інстинктивною батьківською дією, але саме вона може стати початком складної історії, коли дитина намагатиметься уникати лякаючих її ситуацій шляхом пошуку короткочасного полегшення. Мозок це запам’ятає: полегшення — порятунок, але небезпека в тому, що з кожним разом коло тривожних стимулів буде розширюватися, бо у світі є багато того, що може лякати чи тривожити, а коло того, що є безпечним, — зменшуватися. Дитині важливо навчитися тому, що самотність не вбиває, тривога проходить, а вона може витримати дискомфорт і залишитися при цьому живою.

Найкращою порадою, як допомогти дитині, є звернутися по фахову психологічну допомогу, а не лише змінювати правила вдома. Наявність у дитини кількох діагнозів – це ознака того, що нервова система дитини потребує підтримки, а батьки можуть любити, але не є фаховими спеціалістами з допомоги і самотужки можуть не знайти найкращого варіанту рішення, як допомогти дитині. З тривогою такого рівня працюють фахівці когнітивно-поведінкової терапії, адаптованої для дітей. Дитина крок за кроком у безпечних умовах зустрічається з тим, що лякає, і переконується, що може з цим впоратися. У роботі з тривожними симптомами у дітей батьківський компонент є обов'язковим, і терапевт працює і з батьками, які ненавмисно можуть підтримувати захисні механізми дитини (слухати під дверима, перевіряти, як дитина почувається, кожні 5 хвилин) або очікувати неможливого результату.

З чого важливо почати уже зараз?

Для батьків важливо нагадувати собі, що допомагати дитині не переживати хронічну тривогу – непросте завдання, і батьки мають право на втому, відчуття безсилля та злості.

Тривога не є вироком. Це стан, з яким дитина навчиться поратися, жити і бути щасливою, але з цим можна і потрібно працювати. З правильною допомогою діти навчаються жити життя. Зробіть перший крок та зверніться до дитячого психолога, який спеціалізується на тривожних розладах. Це наймудріше рішення, яке можна прийняти з думкою про сина і про себе.